Її вважають одним із найяскравіших поетичних голосів сучасної квебецької поезії. У неї живі, динамічні та новаторські вірші, не дарма Деніз Дезотельс опублікувала понад сорок книжок, включаючи не лише поезію, але й оповідання та книги художників, які принесли їй численні нагороди, зокрема, Премію генерал-губернатора Канади за поезію, яку їй вручили в 1993 році. До того ж саме Деніз Дезотельс у 2009 році отримала Премію Атанасе-Девіда — найвищу нагороду в галузі літератури. Нагадаємо, що вона присуджується урядом Квебеку. А ще в доробку поетеси Європейська премія Жана Арпа за франкомовну літературу за 2010 рік.
Наразі вона опублікувала каталонською мовою поетичні збірки Tomba de Lou, Sense tu, mai no hauria mirat tan amunt та D’on sorgeix de vegades un braç d’horitzó, а також роман «Нав’язане щастя». Перекладав її творчість Антоні Клапеса. А Negras palabras, це її поетична антологія, яку видали іспанською мовою. До того ж Деніз Дезотельс є членом Академії літератури Квебеку та Ордену Канади. Про цю знану та заслужену поетесу, уродженку Монреаля читайте на montrealski.net.
Дитинство й навчання
Деніз Дезотельс народилася в Монреалі в 1945 році. Вона відвідувала класичний курс у Коледжі Базиль-Моро, нині він називається Коледж Ваньє. Там зазвичай навчались молоді жінки, що мали скромне походження, та ті, що вивчали латину в державній школі. У середній школі дівчина вивчала французьку літературу, читала Війона — і брала участь у хоровому читанні «Балади про повішених», читаючи дю Белле, а також французьких романтиків, Бодлера, Верлена, Рембо, Аполлінера й навіть Превера.
За рік до того, як вона пішла до середньої школи, вчителька змусила всіх прочитати Сен-Дені Гарно та Анн Ебер, які потім, як стверджує сама поетеса, завжди були з нею. Пізніше, беручи участь у поетичному концерті з хлопцями з коледжу Сен-Лоран, Деніз обрала вірш «Гра», якраз Сен-Дені Гарно, він зображує світ дитинства, який був їй абсолютно чужий, оскільки власна кімната в житті дівчини з’явилася значно пізніше.
Підлітком Деніз Дезотельс ходила із чорним блокнотом, у якому робила записи, як у щоденнику, а також записувала вірші. Був у житті юної поетки й такий день, кола вона зовсім покинула поезію. Пізніше виявивши, що це дистанціювання, яке тривало майже десять років, було, нічим іншим, як втечею. Тобто, найпростішим способом сховатися від себе, відмовитися зіткнутися з хаосом, який у ній сидів. Рене Шар колись писав, що ясність — це рана, найближча до сонця. Деніз Дезотельс знадобився час, щоби повернутися до всього, що було в ній поранене і водночас небезпечне.
Вона довгий час опиралася написанню, справжньому написанню та його вимогам, розриваючись між привабливістю та жахом тих дивних темних сил, про які говорила Анн Ебер. Дезотельс опублікувала свою першу збірку в тридцять років. Але лише в третій, опублікованій у 1980 році, вона, нарешті, зважилася та погодилася протистояти своїм монстрам та монстрам усього світу без винятку. Можливо, саме в цей момент вона сама почала вважати себе поеткою.
Поетеса народилася на Плато Мон-Руаяль під час того історичного відрізка в історії Квебеку, який усі знають, як Великий Нуарсер. Тоді маленька дівчинка, їй було лише 5 років, втратила батька й ця рана, яку вона досліджувала в 1998 році в оповіданні «Ce fauve, le Bonheur», залишатиметься темною хмарою над усією її творчістю.
Рана, спричинена, звісно, його відсутністю, але передусім ще й відчуттям задухи, з яким їй доводилося жити в домі, яким керувала побожна до краю мати, яка обожнювала пам’ять про свого покійного чоловіка. Деніз Дезотельс — молода дівчина, що виходить із підліткового віку, і змушена підкорятися тому, чого від неї очікують інші, а не тому, що кричить всередині неї.
Під темрявою бажання жити
Як же поетка відповідає на питання, що таке поезія, особливо в контексті короткої відповіді. На думку Деніз, робота поета — це робота бажання, майже впертості. З мовою слід працювати так, щоб вона дозволяла тому, що, здається, невимовним — болю, дитинству, коханню, війні тощо, з’являтися та виражатися в словах, набувати словесної форми.
Деніз Дезотельс намагається висловити словами й сформувати все те, що відбувається в тіні, де накопичуються бажання, гнів і горе, іноді небезпечно, метаморфізуючи, поширюючись всюди, як маленькі тілесні звуки, походження яких усі вже забули, і які швидко стають запаморочливими й безглуздими.
Бажання, гнів і горе, які ризикують вирватися назовні будь-якої миті й виринути на поверхню в непоєднуваному, розпатланому вигляді. Оскільки її цікавлять ці шари пам’яті, аж до найсвіжіших, і рани, які продовжують накопичуватися із часом, вона давно бачить себе археологинею інтимного, яка рухається вперед у поезії — за висловом Гастона Мірона, постійно розриваючись між відчаєм та утопією.
Не інтимна лірика — метафора до болю і мук
Виліплене мовою, сповненою конвульсій, стриманих подихів, бурмотіння і виття, вірші Деніз Дезотельс не можна назвати інтимним, як це було у випадку з багатьма жіночими творами, що з’явилися у 1980-х роках, хіба що, якщо, поспішаючи додати, що особистий матеріал, який вона оприлюднює, часто стає метафорою для болю і мук сучасності.
Письменниця, яка вже скоро розміняє восьмий десяток, пам’ятає, як її охопило сум’яття, коли вона побачила автопортрети Ван Гога на виставці в Музеї витончених мистецтв у 1950-х і 1960-х роках. Їй було близько 15 років. Це спотворення себе, цей біль, втілений в автопортретах, змусив її відчути, що щось всередині неї може відкритися. Тож її роботи є автобіографічними, або автопортретами, лише в тому сенсі, що бурхливі потрясіння її внутрішнього світу, це ті самі потрясіння світу зовнішнього.
Відправною точкою для її творчості, говорить поетеса, стала власна забита голова. Пізніше, прийшло розуміння того, що голова забита не лише в неї. Як з’ясувалося, весь світ — це одна велика забита голова. Деніз не може заперечувати цю рану в собі, але саме вона дозволяє їй краще зрозуміти інші виразки.
Велика ясність
Деніз Дезотельс пише вступ до своєї збірки L’angle noir de la joie, яка побачила світ у 2011 році, яка разом з D’où surgit parfois un bras d’horizon увійшла до збірки «Поезія» видавництва Gallimard. Нагадаємо, що, починаючи з 1966 року видавництво публікує головні твори з усього світу.
Жан-П’єр Сімеон, директор збірки в м’якій обкладинці, пояснює, що для нього було важливо включити до цього пантеону не лише постать квебекської поезії, але й живу, саме жіночу постать, щоб відзначити життєздатність поезії цієї провінції, а також тому, що квебекська поезія протягом десятиліть була чудово оживлена жіночою творчістю.
Говорячи ж про те, чому була обрана саме Деніз Дезотельс, Жан-П’єр Сімеон розповів, що вона незаперечна. Сам директор збірки, як читач, вважає її вірші дуже «сильними», дуже оригінальним та дуже послідовним. Її мову можна впізнати з перших рядків, а це найважливіша ознака поезії. У її стилі є строгість, дуже людський всесвіт і водночас велика вимогливість і ясність.
Сама ж поетка, ніби чіпляється за ідею, що акт письма — це жест великого життя, який дозволяє відкривати простори оновлення. Якщо хтось починає це робити, то це тому, що він відчуває всередині себе величезне бажання жити.
Джерела: